sekleta, 55 - 17 октября 2008 17:08

Ще про мої сільські походеньки. І трохи філософії.

Ввечері йду до Ніни по молоко, а там - ціле збіговисько. Нінина дочка з зятем, і з внуком двомісячним і з внучкою десятирічною. Приїхали досвятковувати хрестини.На правах родички посадили мене за стіл і давай пригощати:і котлети є, і налисники з м"ясом є, і торт великий магазинний, і цукерки в коробці.
А я вподобала пиріжки з сливками, трохи черстві( мабуть ще в неділю пекли на хрестини), трохи форми недоладної , чомусь були мені такі смачні, що нічого іншого їсти не хотілося. От я і наминала ті пиріжки і слухала неквапну розповідь Ніниного зятя про його комерцію, і які люди наші дивні, торгував він минулого року польськими яблуками, так не хотіли купувати, коли дізнавались,що польські. А хіба в Польщі не такі самі люди живуть?
А ще в них домі коти не ведуться, як тільки трохи підростуть , зять випадково(!) давить їм машиною, то в гараж не так заїде, то виїде неправильно. Сам дивується, чого ці коти під машину кидаються?І щиро так дивується.
А я розповіла, як Ринді минулого року лікували серце. І зять знову дивується, невже лікарі можуть визначити, що у собаки серце хворе. І щиро так дивується.
Я йому трохи позаздрила. Як просто він живе. Точно як у приказці, не бере дурного в голову.Заробляє гроші, як вміє і досить успішно; виховує дітей, теж як вміє, прислуховуючись до побажань і вказівок педагогів(сказала вчителька дітям прибрати могилу в чорному лісі, і дочка обов"язково пішла прибирати); шанує маму свою і тещу з тестем, дбає про дружину. От тільки коти не ведуться.

І був тієї ночі повний місяць, і помер у селі дід Федько, бо у нас так і помирають, як не в повний місяць, то під час сонячного затемнення.

Хтось помирає, хтось народжується.
Хтось живе складно, а хтось просто.
Хтось любить пиріжки з сливами, а хтось - торт з магазину.

І всі ми тоненькими невидимими ниточками пов"язані між собою. Всі ми різні, і ми - одне, одна істота, одне життя, яке і вмерло і народилось, і досягло зрілості, і дитина. Ми такі ж природні на цій землі, як дерево чи трава, як дощ і сонце. Кожен по-своєму дивиться на життя, і кожна по-своєму живе.

Як дивно, що ми не можемо порозумітись, коли ми всі - одне?!

• 
• 
•